Ах мережива, мережива... (90 робіт)

Разрешение картинок от 737x224px до 4856x7613px

Мереживо ручної роботи завжди коштувало дуже дорого.
На мереживах розорялися, через них влазили в борги, сідали до в'язниці і кінчали життя самогубством. За офіційними документами, аристократія та церква витрачали на мережива колосальні суми.

Виникнення мережива відноситься до дуже давніх часів. У легендарній книзі «Вихід» згадується «завіса з блакитної, пурпурової та червленої вовни та крученого вісону візерунчастої роботи» (гл. XXVI—XXVII) та «одяг Аарона із золотої, блакитної, пурпурової та червленої вовни та крученого віссону». Мереживо з давніх-давен було улюбленою прикрасою, але його розквіт пов'язаний з костюмом XVI століття.
Нитки для мережив могли бути паперовими, лляними, вовняними, шовковими, срібними, золотими. В Італії використовували навіть нитки з алое.

Мереживо було плетене або шите. Плетене мереживо робили на круглій подушці за допомогою кашлюк. Візерунок, або сколок клали на подушку, а плетена (мереживниця), зміцнивши кінці ниток шпильками, встромляла шпильки в найближчі лінії перетину візерунка і перекидала коклюшки один через одного, досягаючи схрещування ниток, що обплітають шпильки, потім виймала раніше встромлені і встромляла їх у нові , наслідуючи візерунок.

Шите мереживо виконували голкою з ниткою. Малюнок наносили на пергамент, мереживниця намітала по лініях малюнка товсту нитку, потім шила орнаменти, заповнювала середини, вшивала зв'язки тюля і нашивала рельєфні контури. Ножицями розрізала намітку, що з'єднує мереживо та пергамент, і робота була готова.

Італійськими художниками XVI століття було створено близько двадцяти двох книг із візерунками для мереживних виробів. Відомі імена їх авторів: Niccolo Zoppino (1527), Bugato (1527), Paganino (1527), Tagliente (1534) та інші. В Італії славилися своєю майстерністю мереживниці Венеції, Генуї, Альбісола, Мілана. З кінця XV століття стало відомим венеціанське мереживо «стібок у повітря», що являло собою вузенький зубчастий борт рідкісного геометричного візерунка. Поступово геометричний візерунок ускладнювався фігурами людей та тварин. Голкою за допомогою лляних ниток плели пишні та складні шиті гіпюри, а на коклюшках створювали строкаті, кольорові, золоті та срібні мережива.

Фландрія була менш знаменита, ніж Італія, своїми мереживами. Тут виготовляли плетені гіпюри з орнаментами з рослинних завитків, для виготовлення яких у сирих підвалах, щоб кудель постійно був вологим, майстрині пряли напрочуд м'які та тонкі нитки з льону.

Назва знаменитого тонкого фламандського брюссельського гіпюру "гіпюр англетер" пояснюється політико-економічними причинами. В Англії аж до 1735 року зберігалися заборона та обмеження на носіння мережив іноземного виробництва. У 1662 році англійський парламент заборонив ввезення фламандського мережива та заохотив випуск вітчизняного. Однак попит був настільки великий, що фламандське мереживо привозилося таємно і продавалося під виглядом англійської з новою назвою.

У Шотландії мереживна майстерність досягла розквіту під час царювання Марії Стюарт, яка й сама була знатною майстринею, що майстерно складала візерунки з квітів, звірів та птахів.

В Іспанії на мережива витрачалося так багато грошей, що король Філіп III видав у 1623 закон, що забороняє носити мережива.

Інші європейські країни також намагалися не відставати від моди.

Людовік XIII у 1613 році видав закон, який мав покласти край руйнівній схильності французів, що витрачали на придбання мережив цілі статки. Франція невдовзі знайшла вихід із становища, але з допомогою заборон, а завдяки розвитку мереживного справи і мереживних центрів мови у Франції, навіщо з Венеції терміново виписані майстри. Такими центрами стали міста Аржантан та Алансон. Складні декоративні композиції, тисячі витончених деталей, ниткові містки, або зв'язки, що перетворилися на тло, надають неповторної повітряної масивності раннім французьким гіпюрам. У Франції мереживо було популярним до Французької революції. Після революції мереживо стало модним при дворі Наполеона, але ненадовго.

У Німеччині перша книга для мереживних робіт Йоганна Шарценсбергера з'явилася в 1534 в Аугсбурзі.

Мереживні роботи у Швеції багато в чому пов'язані з ім'ям св. Бригіти з Водстена, яка навчала цього ремесла черниць.

До XVII століття мереживом прикрашали костюми маршалів та офіцерів, кавалерів та придворних дам. Мереживо йшло на виготовлення краваток, комірів, манжет, шарфів, відворотів чобіт і рукавичок, прикраси карет, ліжок, тронів, меблів, вівтарів.

У XVIII столітті найбільшим успіхом користувалося надзвичайно тонке мереживо з квітковими гірляндами, бантами, голубами. Велике поширення набули малюнки на релігійні сюжети, часто зображувалася мадонна з немовлям. Складний малюнок для таких мережив створювався професійними художниками. Шовкове тонке мереживо «блонд» було улюбленим за часів ампіру, а мережива з квітами та листям із золотою та срібною нитками, йшли на знамениту іспанські мантильї.

--------------------------Венеціанське----------------------- ---------

У XVI столітті одним із центрів мереживоплетіння вважалася Венеція.

Венеціанське мереживо дорого цінувалося у всій Європі. Ескізи для мереживних малюнків створювали найвідоміші художники та ювеліри (такі як Чезаре Вечелліо та Бенвенуто Челліні). Саме їх пензлі належать новаторські рішення, завдяки яким були створені різні види мережив, популярні й у наш час. У ті роки були винайдені різні види стібка: стібок вузлом, мереживо на сітці, або тюль, муранський стібок та голковий стібок.
Завдяки знаменитим талантам венеціанських торговців воно поширилося по всій Європі і стало однією з причин нечуваних податків у тих державах, де монархи і знати любили гарно одягнутись – венеціанське мереживо було дуже дорогим задоволенням. Їм оздоблювали і білизну, і верхній одяг, і взуття, що нерідко влітало в копійчину: на обробку одного лише плоїтого коміра фризу йшло від 10 до 15 метрів мережива!

На островах Бурано, Пеллестріна, Чіоджа і Мурано налагодилося мереживне виробництво, де руками трьох тисяч рибальських дружин і дочок творилося дивовижне мереживо, для створення якого використовували 3-4 тисячі ниток на один виріб. Закономірно, що через 10 років ці мануфактури стали офіційними постачальниками мережива для королівського двору. Це найтонше філігранне мереживо досі вважається зразковим і не піддається віянню моди.

--------------------------Бельгійське----------------------- ---------

Бельгійське місто Брюгге вже кілька століть є синонімом майстерного мережива. У віці воно стало чи не основним джерелом доходів для бідних верств населення. Виробництво мережив почало набирати обертів у 1717 році, коли єпископ Брюгге Van Susteran запропонував біднякам поправити своє фінансове становище за допомогою цього ремесла. Назвати ідею блискучої було важко: трудомістка копітка робота приносила зовсім невеликий дохід, але іншого виходу люди не мали. Навчати незаможних цьому мистецтву взялися волонтерки із Зборів Апостольських Сестер. Вони так завзято взялися до роботи, що незабаром змогли добре налагодити виробництво і навіть отримати більше приміщення. До 1860 року кількість учнів перевищила 400 чоловік, мереживоплетіння розквітло пишним кольором, а його історія збагатилася безліччю досі небачених візерунків.
Тонке лляне мереживо виготовлялося руками маленьких дівчаток, адже тільки їхні чуйні пальчики могли вловити момент, коли нитка ставала потрібною товщиною.