Михайло Шемякін. Частина 2. Мистецтво театру (41 робіт)

Разрешение картинок от 337x800px до 743x800px

На тему балету І.Стравінського «Петрушка». 1989. Кольорова літографія

У 1960-і роки Шемякіну лише один раз представилася можливість попрацювати як театральний художник – при постановці опери Д.Шостаковича «Ніс» на навчальній сцені пітерської Консерваторії. Але прем'єрою справа й обмежилася. Лише через тридцять років він повернувся у світ театру, коли Валерій Гергієв запропонував йому поставити «Лускунчика» на сцені Маріїнського театру. Шемякін створив принципово нову концепцію цього балету, іноді, на жаль, різдвяної казочки, що трактується на зразок.

Інша крайність, типова для теперішніх режисерів, полягає у прагненні «осучаснити» спектакль, перетворивши його на «лабораторію» для порнографічних експериментів, які не мають нічого спільного ні з Гофманом, ні з Чайковським. Навпаки, для М.Шемякіна головним залишається вірність задумам обох майстрів, котрим мистецтво було шляхом сходження до світу Краси, що просвічує крізь образи «Лускунчика».
Як В.Гергієв своєю інтерпретацією музики Чайковського виявив і загострив закладений у ній драматизм, так і М.Шем'якін, зі свого боку, сприяв оновленому прочитанню знаменитого балету, що поряд приївся, показавши приховані в ньому метафізичні глибини. Оскільки в традиційне лібретто Маріуса Петипа не були включені теми трьох розділів казки Гофмана, що оповідають про історію чарівного горіха і перетворення племінника Дросельмейєра на ляльку Лускунчика, то у Шемякіна виник задум створити виставу цього роману, який дозволив би відновити в роман. Новий балет на музику С. Слонімського отримав назву «Чарівний горіх». Він сприймається як ошатне карнавальне видовище, але не можна не відчути філософію художника, що стоїть за всім, що спостерігає переплетення світів, що знаходяться нерідко один з одним у непримиренному протиріччі.