Михайло Шемякін. Частина 1. Ілюстрації (30 робіт)

Разрешение картинок от 800x408px до 800x800px

У 1981 році Шемякін переїхав до Америки і з того часу не сидить на місці, мандруючи по всьому світу у зв'язку з численними замовленнями, виставками та театральними постановками. Нерідко навіть важко сказати, в якій країні і в якому місті він проводить більшу частину часу. Майстер не без іронії зазначає у низці своїх інтерв'ю, що найчастіше йому доводиться мешкати у літаку.

Навчаючись у школі при Академії мистецтв, М.Шемякін готував себе до важкого ремесла скульптора, хоча його етюди вже тоді вражали педагогів своєю оригінальністю, передвіщаючи появу великого живописця з тонким почуттям колористичних гармоній. Проте у продовженні освіти йому було відмовлено долею. Після примусового «лікування» в психіатричній лікарні, куди він був поміщений за свої релігійні переконання і заборонений тоді інтерес до авангардистського мистецтва, всі шляхи для художника-початківця виявилися закритими. Опинившись на волі, Шемякін деякий час мандрував Кавказом і зібрав повчальний досвід спілкування з самітниками, юродивими і безпритульними диваками. Після повернення до Петербурга, він влаштувався такелажником в Ермітажі. Споглядаючи щодня світові шедеври, копіюючи близькі за духом картини, майбутній майстер, позбавлений можливості продовжувати офіційно професійну освіту, закінчив свою «Академію мистецтв» у музеї. Через участь у виставці робіт «підсобних робітників», організованої до 200-річчя Ермітажу (1964) та закритої владою на третій день, Шемякін втратив останнє джерело мізерних засобів для існування. Проте він витримав випробування. Труднощі, які могли б зламати слабшу душу, пішли йому на користь. Саме в ці роки Шемякін склався як майстер зі своїм оригінально-гротескним баченням світу. Відсутність коштів заважало зайнятися скульптурою; тоді у пошуках виходу творчої енергії він звернувся до живопису та графіки. Остання, що не вимагала великих витрат - достатньо було олівця та паперу, - стала для нього головним засобом втілення фантазій своєї метафізично орієнтованої уяви. Шемякін виробив особливу техніку малюнка, побудовану на найтонших світлотіньових переходах. Шемякін створив химерний світ образів, не зачеплений руйнівними впливами комунального побуту. Він продемонстрував одну з головних особливостей свого творчого складу: вроджене почуття краси, зовсім не залежне від зовнішніх впливів, ідеологій, вимог моди та художнього ринку.

Якщо зазвичай митці ілюструють ті чи інші твори на замовлення видавництв, то Михайло Шемякін керувався у виборі сюжетів виключно внутрішніми імпульсами та мотивами. Зі шкільних років у ньому живе потреба робити зримими образи близьких за духом письменників. У цьому сенсі його «ілюстративні» серії багато в чому мають автобіографічний характер, відбиваючи істотні моменти свого творчого розвитку. Вони — проекції магічного театру, актори якого об'єктивують світ, що піднімається з глибин підсвідомості художника. Автобіографічний характер малюнків виразно проступає у серії ілюстрацій до «Злочину та покарання», виконаних з 1964 по 1969 роки. Шемякін вбачав головні події роману переважно у снах і видіннях Раскольникова, які ставлять героя перед проблемою «переступання порога». Накопичивши досвід опору чужим впливам, майстер відчував глибоко спорідненою ідею Достоєвського у тому, що «нове» може увійти у життя лише результаті відсторонення «старого», коли сміливо переступаються кордону, накреслені тій чи іншій традицією. В умовах 1960-х років авангардист неминуче опинявся в очах можновладців злочинним порушником ідеологічних законів, якого могли укласти в психіатричну лікарню, вислати з міста і навіть із країни.

Майже одночасно Шемякіна захопився так званими «галантними сценами». У ньому несподівано виявилася любов до рафінованої культури XVIII століття з її маскарадами, пасторалями, загостреною еротикою. Через це Шемякіна згодом почали зараховувати до запізнілих «мирискусників». Однак якщо митці «Світу мистецтва» були охоплені не позбавленою відтінку сентиментальності ностальгією за зниклим світом, то Шемякін швидше пародує стилістику XVIII століття, перетворюючи «галантні сцени» на моторошні гротески. Персонажі на картинах та розфарбованих від руки гравюрах цього циклу найбільше нагадують бездушних ляльок. Життя постає як театр маріонеток, які ведуть невидима рука демона. При цьому не слід перебільшувати значення літературно-сюжетного елемента у цих творах. Набагато важливішими тут для майстра є складні кольорові гармонії в дусі Ватто, віртуозні переплетення ліній, гра форм, пофарбованих іронією, яка є панівним настроєм його світогляду.
Над цією темою «Карнавал Санкт-Петербурга» Шемякін працює – у різних техніках та форматах: від багатометрових картин до маленьких гравюр – протягом майже трьох десятиліть. «Карнавали» перетворилися згодом на «енциклопедію» гротесків, засновану на глибокому осягненні загадок чоловічської природи в її різноманітних спотвореннях, збоченнях та гримасах.